Олександр

ДІХТЯРЕНКО

ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ

Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!

В. Симоненко, «Україні»

Ще одна ювілейна дата,
Невмирущий поетів слід...
Не було у Василька тата,
Але був у Василька дід

Той, що ранки любив з росою,
Турбувався, щоб ріс онук,
Попід гору ходив з косою,
Сіяв жито із мудрих рук.

Він казав, що життя суворе
Йти за щастям не поспіша,
І сприймала народне горе
Внука чесна, ясна душа.

Не прогнулася на догоду,
Малювала правдиво час,
Не соромилась родоводу
Гречкосія, що свині пас.

Задивлялись дитячі очі
В лихоліття страшне війни,
І спливали і дні, і ночі,
Потім снилися юні сни.

Виринали юнацькі думи
Про кохання, на жаль, сумне,
І було там багато суму,
Де тяжіння було земне.

А земля, споконвіку чорна,
Шепотіла і вдень, і вніч
І як муку мололи жорна,
І як тітка топила піч,

Як хмаринка пливла у висі,
І як сонця пружок яснів,
І як важко жилось Онисі
Без хоробрих аж трьох синів,

Як жура її лебедина
Глухо билась об трудодні,
Й те, що ти на землі – людина,
Знай, що очі твої – одні.

Щира правда гула у слові,
Лжу безчестила на путі,
І жаріли вогнем любові
І хореї, і ямби ті.

Треба жити й про матір дбати
Без Америк, кремлівських веж,
Батьківщину не вибирати
І не зраджувать матір теж,

Щоб жили на землі цій люди,
Воскресала козацька кров,
Щоб пощезли усі приблуди,
Щоб здолала усе любов,

Щоб пощезли усі незгоди,
Що у рабство вели давно,
І щоб віршів – цілющі води

І солодке з троянд вино.

Щоб творилась життя окраса
Й доля вирвалась з рук біди,
Що дісталася від Тараса
Й далі ще – від Сковороди...

Але нелюди гріх зробили,
Гнали правду в глухі кути,
І за неї жорстоко били
Поліцаї, тупі кати.

Прислужились орді і хану.
Світ до полудня звечорів.
Так, за землю свою кохану
Передчасно поет згорів.

Йшов за неї він до загину
І не перший, а черговий.
Він, проживши життя третину,
І в новітні часи живий.

У травині він, у росині,
У степах, де грозує даль,
У дібровах жовтаво-синіх
Загубилась його печаль.

Я не буду ховати впливу,
Вдячний Богу, що ще в строю.
Симоненко засіяв ниву
Багатьом, в тім числі мою.

Він Вітчизні навчав служити,
Пити вічність з Дніпра-ріки.
Він воскрес, щоб із нами жити,
З Україною на віки!

Василеві Симоненку: [вірш] / Олександр Діхтяренко // Наш Василь : Симоненкіана. - Лубни, 2025. – 108-110с.