Катерина

ВЕРБІВСЬКА

БІЛЯ МОГИЛИ СИМОНЕНКА

Я не помер, мені закрили вуха,
щоб України голосу не чув,
щоби моя «молитва» і «розпука»
стогнала й далі в гіркоті й плачу.

Мені «бульдоги й виродки лупаті»
закрили рота, щоб не говорив.
Хоч тут панує тиша волохата -–
я громом озиваюся згори.

Моя любов у слово запряглася,
й у спраглих душах ниву засіва,
і пророста жовто-блакитним гаслом:
«Жива моя нескорена! Жива!»

Біля могили Симоненка: [вірш] / Катерина Вербівська // Наш Василь : Симоненкіана. - Лубни, 2025. - 95с.

Катерина

ВЕРБІВСЬКА

                   ***

По тобі звіряюся, Василю,
По тобі звіряю всенький світ.
Де чужі звернули правді шию,
й часто мертвим заздримо живі.

Тут на «раз» і наклепів, і зради.
Тут вкраїнська кров замість води.
І не птаство колошматить – гради,
люди мають нелюдські сліди.

Нас маленька шопта, де у жилах
кров ярить тужавістю калин.
Все довкілля голосить, божиться…
Навіть Сонцю людський біль болить.

Та ми є! Повір, ще є і будем.
Є любов сильніша за скарби.
Пересилим варварство й облуду…
Ох, якби ти з нами був...
Якби…

По тобі звіряюся, Василю: [вірш] / Катерина Вербівська // Наш Василь : Симоненкіана. - Лубни, 2025. - 96с.