Наталія
ГОРІШНА
До Симоненка
Розмовляла з тобою крізь призму років
І в свої чотирнадцять, і ось – у сивинах.
Все шукала порад в покоління батьків,
А тепер ти – за віком – вже є мені сином.
Відчувався мені не в далекій імлі,
Бо ж від слова до серця – найближча дорога,
Бо й мені найдорожче – то крихта землі,
Що стулилася в грудку від поту людського.
Бо й у мене є Лесик (уже Олексій),
І йому я читала твого „Лоскотона”,
Мій кирпатий барометр, мій згусток надій,
Тепла брунька мого материнського лона.
Я не сміла себе називати – „поет”,
Я боялась, що вірші мої – витребеньки,
Що не досить міцним був мій власний хребет,
А в поета ж мав бути, як у Симоненка.
Бо ж поет не принишкне від владного „Цить!”,
Скільки б душу не мучили, тіло не били,
Бо поет – той, кому більш від інших болить,
Бо поет – той, хто любить й не жде, щоб любили.
Твої ,,Тиша і Грім” в чужомовній юрбі
Будять душу вкраїнську, розторсують гідність.
Розмовляю з тобою, мов рівна тобі,
Це нерівність, Василю, не рівність,
А – рідність.
До Симоненка : [вірш] / Наталія Горішна // Слово про Слово / [упоряд. С. Ткаченко]. – Черкаси, 2012. – С.31.