Ілля Бердник
КВІТИ ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКУ
(Фрагменти спогадів)
Василь Симоненко... У цьому ясночолому, буйночубому хлопцеві з поглядом то замріяним, то гнівним, було справді щось високе, соколине, успадковане від народного світогляду, народної пісні, краси рідного краю, його тернистої історії, многотрудної боротьби за кращу долю. Василь був у всьому красивою, чистою людиною, правдолюбцем ("Хай брехня твоє слово дугою не вигне"), безкомпромісним до лицемірів, ницих і убогих духом підлабузників ("Любити все прекрасне і земне і говорити правду всім бульдогам", "Я не прислужив ніколи і нікому").
З невимовною тугою приходжу до того вікна гуртожитку на вулиці Освіти, з якого ми, юні і запальні, насперечавшись і намріявшись за всеньку ніч, виглядали схід сонця над Дніпром. І чогось так жаль, певно, що літа вороними проскакали за кленові мости, і образа душить серце, що так рано смерть вирвали з нашого кола такого чарівного юнака. Дбайливо зберігаю сторіночку студентського зошита з віршем.
Ількові Берднику
Пам'ятаєш, у ранки весняні
Ми дивилися разом з вікна,
Як за Києвом десь у тумані
Аж над сивим Дніпром далина
Зарум'яніє ніжно над водами,
І поллються ранкові пісні,
Пролетять в далечінь над заводами
Перші промені сонця ясні.
І проходили дні непомітними,
Пролітали, неначе стріла,
Та лишились в душі заповітними
Наші мрії і наші діла.
І у серці твоєму юному
Щоб ніколи вогонь не погас,
Хай мелодія тими ж струнами
Обізветься у всякий час!
Оцей вірш власного виробництва від щирого серця тобі посвящаю і оскільки зараз не в змозі подарувати щось краще, то нехай він буде для тебе моїм новорічним дарунком. В. СИМОНЕНКО.
31/XII.53.
Нам з Василем було про що погомоніти. Ми прийшли в цей світ тоді, коли йшли з життя тисячі й тисячі земляків – годувальників, задушених голодом. Його кістлява рука гойдала наші колиски. Годовані ми не пухкими українськими паляницями – жилавим сурогатом лободи і лісової снитки, замішаним на гіркій сльозі матерів, у чиїх присохлих грудях не було молока. "Батько колгоспів" одягав на наші коліна цупкі автопокришки, і ми, мов мишенята, повзали плантаціями кок-сагизу і цукрових буряків.
У наші дитячі очі війнула найстрахітливіша з воєн, які тільки знало людство. Вона спалила наші хати, вбила батьків і братів, забрала на чужинську каторгу сестер. Як писав згодом Симоненко, цивілізовані кати на танках привезли нам з Європи дерев'яну ступу, личаки і кресало для видобування вогню. І після війни ми запрягали в плуги корів, самі запрягалися в борони, всім селом по зернині збирали збіжжя, щоб відродити ниву...
Десь на третьому курсі (а Василь Симоненко йшов на курс пізніше) через брак місць у гуртожитку нас спровадили на квартири в Боярку. Університет сплачував за помешкання, орендоване в боярчан, і проїзні квитки на електричку. То було "велике переселення народів" – веселе та бучне...
Ми з трьома Василями – Симоненком, Крицяком, Юрковим та Степаном Симончуком – окопалися в однієї тітоньки на вулиці Карла Маркса. Велика кімната за ніч так вихолоджувалась, що вранці ми не знали, куди діватися від дрижаків – мороз надворі до сорока і сніги, сніги...
У Боярці Василь написав вірш "Цигарка" з присвятою мені, але прочитав я його десь років через п'ятнадцять, коли Микола Шудря відшукав оці строфи у видавничих аналах:
Завжди у нас була у всьому згода,
Але до віку, мабуть, не забуть
Одну веселу і сумну пригоду,
Коли нас раптом осліпила лють.
А пригодонька та була зумовлена суперечкою з приводу якогось літературного факту. Сповідуючи вільний герць думок і поглядів, студентство часто-густо далеке від толерантності, по-юнацькому затяте в правоті своїй. Одне слово, полягали ми спати "ворогами", а прокинувшись на зорі, водночас простягли руки до столика, де виднілась пачка цигарок з "влучною" назвою "Ракета". Витягнув Василь тонюсіньку, мов сірник, "папіроску", здивовано глипнув на мене... Остання. За правилом курців останню цигарку негоже брати. І мовив: "Розкуримо... трубку миру?" "Дві затяжки твої, дві мої", – радо погодився я. Так ми й зробили. Видерлися з-під ковдр, умилися крижаницею та й поспішили у Київ на лекції.
Було обом нам холодно і жарко,
І хтозна, чим закінчився б двобій,
Та в нас була на двох одна цигарка,
І помирились ми тоді на ній, –
закінчив свій вірш поет. Він не пішов на догоду тодішнім видавцям, які вимагали переробити другу строфу вірша, а просто переставив місцями два заримованих рядки. Кумедно зараз дивитися на цю "переробку" – в ній увесь Симоненко, – як він поглузував з недолугого редактора! Принциповим був до краю.
Мужнім був. І дуже сором'язливим перед жіноцтвом... Цнотливо любив у всьому красу. Гостре слово любив... Підкорював нас своєю ерудицією, особливо знанням історії, хоч і за "чорнокнижника" його не вважали – компанійський хлопчина, цікавий співбесідник. Читав, справді, багато, швидко схоплював суть, робив оригінальні висновки.
Запрошував мене до своїх Біївців "покуштувати домашнього борщу", розповідав, що в їхньому селі дівчата і хлопці мають український одяг і хороводять у ньому на зелених луках.