... Як повіяло в Боярці весною, як зацвіла вона садами, а потім літо настало, і багряна осінь засумувала в довколишніх лісах, посипала листям плеса озер – подовгу блукали ми тими чарівними місцями, сиділи на узвишші біля могили Володимира Самійленка, звідки й сьогодні ще вгадується краєвид, змальований у відомій пісні, особливо коли "тихесенький вечір на землю спадає, і сонце сідає в темнесенький гай".

Скільки води збігло відтоді з боярських джерел, скільки цвіту опало, а й досі гріють мені душу Симоненкові слова: "Пиши, Ілля, поки тобі двадцять". Та довго ще вилежувались студентські вірші, поки незабутня Юлія Рожавська поклала на рояль "Коло вікон твоїх", а Олександр Білаш – "Материну пісню".

Стажуючись в університетській багатотиражці, Василь вів рубрику "На літстудійному Парнасі". У моїх паперах збереглася вирізка з цієї газети від 16 грудня 1955 року з такими-от дружніми шаржами:

В. Симоненку

У мене в грудях серце, а не крига,
І я могутньо розправляю крила.
Для мене світ – велика, мудра книга,
Яку читать лише мені під силу.

В. Діденкові

То для мене зовсім не морока,
Що цвіте у віршах синь та синь.
Я – гібрид Єсеніна і Блока,
І Сосюри незаконний син.

Малюнки виконав Юрій Ячейкін, вірші... Василя Симоненка.

Ось фото. На звороті напис: "Я буду радий, якщо колись цей шмат паперу з моїм обличчям нагадає тобі молодість. Василь. Київ. 24 листопада 1955 р.". До фотографування Симоненко не був охочий, а то якось удалося затягти його в ательє... в парку Т. Г.Шевченка неподалік пам'ятника Кобзареві.

Доля на ім'я "розподіл" кинула нас у море, яке називається життям. "Вручаємо вам далекобійну зброю, – ніби зараз вчуваю голоси наставників, – уміло користуйтесь нею, утверджуйте добро, випікайте зло у всіх його проявах". І ми, молодші лейтенанти (саме в такому званні по військовій лінії виходили тоді із стін університету хлопці), отже , ми, молодші лейтенанти журналістики, романтичні й вогнисті, ступили на світанковий шлях, щоб Вітчизні рідній присвятити душі прекрасні поривання...

Мене він привів... у редакцію ровенської районної газети. Василь, раніше успішно пройшовши практику в "Черкаській правді", збирався й працювати в Шевченковому краї. Усе начебто було гаразд: культ особи розвінчано, країна, вдихнувши озонного повітря, поринула в будівничий вир.

Наприкінці грудня 1956 року надійшов від Симоненка лист.

"І тобі Ілля, не соромно питати, чи забув я Бердника? Чесне слово, сто разів згадував і навіть ображався, що ти ані словом не обмовився про своє місцеперебування. Ти вже, певне, думаєш: викручується, а в Боярку не приїхав. Але не спіши з висновками. Із 2 жовтня я в Києві не був до цього часу. Твого листа випадково привіз мені Славко Буряченко, який разом зі мною проходив практику в "Черкаській правді". Тут я і зараз працюю літпрацівником і відділі культури і маю всі шанси тут залишитись. Так що можеш мене поздоровити: районка не загрожує.

І ще в мене є дві радості: по-перше, я по вуха закохався, а, по-друге, мені скоро стукне 22. І нарешті за п'ять років я по-людськи відзначу свої іменини, бо маю за душею кілька копійок.

Ілюшо, я надряпав масу віршів. І вони, по-моєму, непогані, але для друку не годяться. Крім того, я скремсав маленьке оповідання-повістину "Апофеоз безумства". Читали її лише 4 особи. Без перебільшення скажу, що всі прийшли від неї в ажіотаж і захвалювали занадто... Але я бачу, що в ній є ще і недоліки. Жаль, що немає біля мене тверезої голови, яка б допомогла їх усунути...

Про літературну кар'єру не думаю. Але писати буду... Колись, можливо, зустрінемося, і тоді сам зможеш побачити мою роботу і оцінити її (якщо буде що цінити)...".

27.XII.56 р.

Твій Василь Симоненко.

Черкаси, "Черкаська правда".

"Про літературну кар'єру не думаю..." Це зізнання, очевидно, слід розуміти в гіршому значенні поняття "кар'єра"... У дипломі Симоненка, як і в усіх випускників факультету, позначено: "Журналіст". На журналістському посту він і залишався до кінця днів своїх, проклинаючи нікчемні гроші, що зробили його "рабом газети". Бо він був письменником, поетом – милістю божою був. А газета... "Газета чимало забирає і часу, й енергії, – писав Борис Олійник у статті "Співати своїм голосом", – але ж і дає вона поетові неоціненно: ти пізнаєш життя не з підрядників, а з оригіналу, у всіх його вимірах і виявах"...

Двічі приїздив я до Василя в Черкаси, і щоразу, дочекавшись закінчення робочого дня в редакції, ми йшли вулицями на край міста, де в одноповерховому будинку, оточеному садом, він знімав кімнату. Жив з дружиною і сином, потому забрав сюди й матір. Вечеряли під крислатими вишнями в гудінні хрущів – і гомоніли-гомоніли допізна, читали вірші.

Як обурювався Василь місцевими канцеляристами, котрі відмовилися записувати немовля Олесем, бо, бачте, не знайшли такого в "Словнику власних імен". Довелося молодому батькові звертатись до голови міськвиконкому...

Працюючи редактором газети по зоні Вінницького раднаргоспу "Комсомольське плем'я", я запропонував Симоненкові переїхати в місто над Південним Бугом, пообіцяв допомогти з житлом – передбачалося виділення для редакції кількох квартир. І що ж він на це відповів? "Спасибі за запрошення, але з Черкащини я нікуди не поїду, поки не справимо 150-річчя Тараса Шевченка".

Одразу ж з гіркотою скажу: приїхавши на цей ювілей, побувавши в Каневі на велелюдному святі (зберігаю запрошення і придбаний там "Кобзар" гарного видання), ми з журналістом Петром Жуком поспішили до Черкас, щоб покласти на Василеву могилу конвалії, а пам'ятник розглядали в майстерні скульптора, який ще висікав на граніті горючі слова з "Лебедів материнства", окрилені потім мелодією Анатолія Пашкевича...

Світе мій, світе, який же ти жорстокий. Невмолимий час, думалось, притьмянює письмена, карбовані на граніті, але вони живуть у пам'яті грядущих поколінь, які воздають шану вірним синам своєї землі – ковалям, ученим, поетам, полководцям і предають анафемі сукиних синів, як казав Олександр Петрович Довженко.

«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину»...

( Холодний Яр. – №3. – С.36-41).