Тамара Коломієць

ПАМ’ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

У селі, де Удай повносило
Береги прорізав, як багнет,
Вперше світ побачив ти, Василю,
Непоправний мрійник і поет.
А земля не тільки слала квіти,
Не була безхмарною блакить,
Про твоє дитинство не зігріте
По своєму можу я судить.
Ще не вбравшись в пір’я, жовтороті,
У орлині рвалися світи…
Краплю невигойної скорботи
Залишив у мене в серці ти.
Не тому, що розійшлись дороги,
Запетлявши в гамірній юрбі.
Хай вже ті, що підставляли ноги,
Нині в друзі мостяться тобі.
Хваляться, що успіхам раділи,
Чарку за поезію пили.
А мені болить – не догляділи.
А мені болить – не вберегли.
Посивіла до світанку ненька,
Нагло так ударила зима…
Гляньмо ж в очі віршам Симоненка,
Тим, що є, і тим, яких нема!...