А МИ, ДІТИ, РОСЛИ

І. Цьохла, однокласник, 1973 р.

Промайнули роки; ми старіємо, частіше торочимо про немочі, все частіше бачимо уві сні Батьківщину. Рідні села Єнківці, Біївці, Тарандинці, села, де минуло наше дитинство.

Так вже було призначено нашому поколінню тридцятих років народження, щоб перший урок у школі почати не за шкільним дзвоником, а під вибухи снарядів, постріли гвинтівок і торохтіння автоматів.

...Спочатку наші, радянські солдати вдень і вночі перепливали річку Удай і прямували через Єнківці, Гороб'ї, Бієвці на Схід – коли пішки, коли верхи, коли стрункими колонами, а коли юрбою. Поперед колон гнали худобу, аби не дісталася фашистам. Ціла кінна дивізія зупинилася на відпочинок у лісах коло Удаю, в сподіванні зібратися з силами, рушити далі і розірвати кільце оточення, яке ще не надто щільно відгородило їх від головних з'єднань. Осідлані коні блукали по лісах і перелісках навколо наших сіл. Ми, хлоп'яки, ще не надто розуміли, що саме відбувається і бігали по селах, як навіжені: все, що відбувалося навкруги, нас не стільки лякало, скільки збуджувало.

...Багато хто з односельців-полонених повернувся з Хорольської ями. Та ненадовго повернувся; скоро всіх чоловіків, спочатку єнківщан, потім бієвщан, хто повернувся з полону і хто лишився з різних причин вдома, викликали до Лубен: нібито видати документи з німецькою свастикою. Викликали – і більшість так і не повернулась: кого кинули до гестапо й потім розстріляли, а решту відвезли до Німеччини.

Школу, клуб і бібліотеку позаймали під поліцейські дільниці. Декілька родин вчителів, лікарів і сільських активістів подалися з обозами і чередами худоби на Схід; та війна їх наздогнала, і хто пішки, хто на возах повернулися у села.

А ми, діти, росли. Накотила осінь, за нею зима. Здавалося, у вічний морок запропала весна – радість земна. Але вона таки прийшла, і дерева у садах розквітнули, і земля вкрилася ніжними травами, і птахи загомоніли і заметушилися біля своїх гніздечок. Навіть якось дивно було: ось же, ворог плюндрує нашу землю, вбиває, катує, тягне в неволю наших односельців, а весна не забарилася, прийшла як за розкладом...

Весна кликала до землі, а руки в матерів були лише одні – на все про все. То ж діти почали брати на себе чималу частину роботи. І матері дивувалися золотим рукам синів чи дочок. Діти працювали майже на всіх роботах – а що поробиш, коли села збідніли на дорослих трударів.

Та якось селом пішла чутка, що повернулась з евакуації вчителька. Поліцаї навіть виділили їй у шкільному домі кімнату під житло, а потім і школу вивільнили. І ось наприкінці осені ми зібрали в полотняні торби залишки зошитів, а в кого були, то й книжки, і подались до школи. Так що ми з Василем Симоненком, хоч в сусідніх селах (він у Біївцях, я в Єнківцях), та пішли до першого класу одночасно ще при німцях.

Щільніше звела нас з Василем доля вже після того, як прогнали фашистів. Так вийшло, що в 1947 році ані в Єнківцях, ані в Біївцях не набралося трьох десятків дітей для заповнення п'ятого класу. Підлітки подалися до Донбасу, вугілля добувати; дрібніші працювали в господі, пасли худобу, косили сіно та доглядали ще молодших, зовсім маленьких дітей. Ось тоді бієвські п'ятикласники разом з вчителем, Андрієм Федотовичем Махинею, прийшли до Єнківської школи.

П'ятий клас ми провчилися у Єнківській школі. Василь на уроках раз у раз дивився до мене в зошит, підказував, або знаходив у книзі відповідні правила правопису і давав мені перечитати. Що казати, важко в мене йшло. До п'ятого класу я взагалі не мав підручника та й до школи бігав, лише як упораюсь з домашніми справами, переважно взимку; з уривків занять, та без книжок, користі не надто...

Наш улюблений директор, Федір Васильович Барабаш, писав, що ми прийшли до нього у Тарандинську школу після закінчення семирічки. Приблизно так і було; в Єнківцях до шостого класу прийшли нас всього дев'ятеро, решта ж в 1948 році пішла навчатися до Тарандинської школи. Я не ходив до школи взагалі: холодна зима і недуга примусили мене взяти на рік перепочинок.

У класі, де вчився Василь, всього шестеро було його однолітками; решта – помітно старшими: бієвщанин Василь Бойко, Микола Цьохла і Василь Тароненко з Єнківців. Майже зовсім дорослими були Андрій Улитко і Г. Міченко з села Остапівка.

До школи і додому бієвщани і єнківщани ходили разом. По дорозі з Тарандинців, особливо взимку, йшли щільною юрбою – так ніби тепліше. А ось коли завірюха не шмагала в обличчя або відлига на кочувалася, то розходилися по дорозі. Незрідка починали сніжками кидатися. Василь жваво ліпив сніжки; кидав здебільшого так, щоб не помічали, хто саме кидає, і досить влучно. Добре пам'ятаю, як бринів його дзвінкий голос, як чувся веселий сміх, якого так і тягнуло підхопити. Він не особливо виділявся на зріст, чи статурою, чи одягом. Але дуже помічалася гострота розуму, а що відносно слова то Василь був неперевершеним.

У бієвщан була ще особлива справа: очерет. Ледь-ледь болото замерзне, починають очерет різати і у двори тягати. Очерет – це і дах на хаті, і паркан, і добре паливо. Пам'ятаю, що Василь ще до занять обов'язково зо два рази у плавні по очерет зганяє. А там вже час і до школи, а дорога не близька – від Біївців до Тарандинців, від хати до школи, всі десять кілометрів відкрокуєш.

...Як хворів Василь – а особливо довгою була хвороба у дев'ятому класі, восени, – то, певне, особливо сумував за дідусем Федором, який невдовзі до того пішов з життя. Федір Трохимович Щербань був Василеві і за друга, і за батька, і був найголовнішим вчителем чоловічих обов'язків.

...В 1962 році у Сімферополі мені довелося зустрітися з Андрієм Федотовичем Махинею. Він був тоді інспектором обласного відділу на рідної освіти. Пригадали минуле, до речі, й той диктант з п'ятого класу; засоромився та визнав, що й досі пишу з помилками. Вчитель засміявся, пожартував, що, мовляв, кваліфіковані друкарки і врешті додав, що вчитися ніколи не пізно.

Зайшла розмова і про Василя Симоненка. Андрій Федотович сказав, що Василь тяжко хворів, що вони зустрічалися у Криму, довго розмовляли про літературу, про поезію, здебільшого – про вірші самого Василя. З якимось неочікуваним болем старий вчитель казав: "Помер Василь, наш земляк; а йому судилося велике майбутнє. Він і від природи був надзвичайно здібний, і працював над собою без упину".

Важко зітхнув і додав: "У нього багато було написано, та лишилось ненадрукованим. Та, напевно, і не надрукував би він це ніколи".

І знову зітхнув.

(Симоненко В. Зажинок. –

Черкаси, 2011. – С. 438-440) .