Іван Рябоштан

СЛОВО ПРО НЕЗАБУТНЄ
(Уривок)

Таке, мабуть, буває у кожного. Познайомишся з людиною, побудеш з нею день-другий, а добрим словом згадуєш все життя. А якщо з такою людиною спілкуєшся кілька літ?!

Було б неправдою, якби я переконував, що з Василем Симоненком ми були нерозлийвода-друзі. Ні. Було звичайне ділове товаришування.

Мені вбачалось, що за своїм характером поет був якимось насторожливим, уважним слухачем, з думкою "при собі", і перш ніж щиро подружитися з кимось, мав звичку насамперед "розкусити" майбутнього друга.

Зустрілись ми з ним на журналістській ниві в Черкасах. Я працював у республіканській газеті "Правда України", він – в обласній. На той час на моїх плечах вже лежав 25-річний тягар кореспондентської роботи, а Симоненко робив лише перші кроки на цій тернистій стезі.

Мою увагу до себе він привернув незвичайною скромністю, розсудливістю, своїм умінням бачити і сприймати оточуючий його світ, самовідданістю улюбленій справі – журналістиці. Тихий і спокійний на перший погляд, він був запальним, готовим в разі потреби кинутись не лише до аркадійської тиші, де бренькотіли мрійливі струмочки, линув звук фанфар, але й туди, де гриміло і палало полум'я, у якому можеш згоріти і сам.

Одразу забігаючи на перед, скажу, що з мого благословіння В.А.Симоненко став кореспондентом республіканської "Робітничої газети".

А було це так...

Якось напровесні до мене зателефонував з Києва мій давній колега, заступник редактора "Робітничої газети" О. А. Семенов. У перші повоєнні роки ми працювали з ним в обласній газеті "Соціалістична Харківщина", згодом – в "Правде Украины", звідки його і забрали заступником редактора "робітники".

– Нам потрібний розумний, тямущий кореспондент по Черкаській і Кіровоградській областях, – сказав Олександр Андрійович. – Підбери якогось башковитого і повідом мені.

Я одразу ж назвав Василя Симоненка.

– Кажеш, що він відповідає нашим вимогам? – бадьоро перепитав Семенов. Поговори з ним і про результати зателефонуй мені.