Ігор Осадчий

АБИ Ж Я ЗНАВ, ЩО ВАСИЛЬ – ГЕНІЙ...

Не буду затримуватися на обставинах, за яких я почав працювати фотокором газети ,,Молодь Черкащини" – органу Черкаського обкому комсомолу, перше число якої вийшло у лютому 1960р.

Пригадую... Ось я сиджу за робочим столом у крихітній кімнатці, де міститься відділ пропаганди. Навпроти, впритул до мого, стоїть стіл самого заввідділом – Василя Андрійовича Симоненка. Ліворуч від нього, в кутку – робоче місце золотоволосої Жанни Біличенко, яка спеціалізується на новинах культури та мистецтва. Позад мене фанерна ,,халабудка" 1,5x1,5м, що гордо йменується фотолабораторією. Там, у страшенній задусі і тісноті, мені доводиться чаклувати над ванночками, розважувати хімікати, готувати розчин...

Редакція знаходиться на розі вулиць Урицького (нині Хрещатик) і Комсомольської (Смілянська) в старому будиночку в якому, звісно, немає ні водопроводу, ні каналізації. Воду для роботи я ношу відрами від вуличної колонки, а відпрацьовану – виливаю в туалет у дворі.

За вікнами редакції – початок шістдесятих років: Хрущов... політ Гагаріна... Карибська криза... суд над Пауерсом... чутки про розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську... Це щодо політики. А стосовно економіки, то тут – чергова реформа сільського господарства, кампанія за кампанією: по вивезенню гною на поля, посівна, з одного дня в інший ,,кочує" кукурудза... А також свинарство, відгодівельні майданчики. Матеріали про це час від часу з'являються на сторінках нашої газети. Тому навіть ,,забігайлівку ", де після роботи ми – чоловіки ,,Молодіжки" – іноді збираємося за пляшкою ,,Ялівцевої", теж ,,в дусі часу", називаємо відгодівельним майданчиком.

Але повернемося до редакції...

...Я за своїм столом то працюю з електросушаркою, то пишу текстівки або ж ремонтую фотообладнання (воно було таке неякісне, що я часто користувався своїми власними фотоапаратами та приладдям).

...Василь Андрійович, або просто Вася, смачно затягується улюбленою ,,Примою", вмочає перо в чорнильницю і строчить передовицю.

...Жанна схилилася за столом і з благоговінням вдихає аромат троянди, яка стоїть у звичайному гранчаку.

Проте, ці дещо ідеалізовані картинки не передають загальної атмосфери редакції, зокрема відділу пропаганди. Насправді тут майже безперервно товчуться люди: співробітники, дописувачі, відвідувачі. Гамір, дотепи, сміх...

Творчий колектив ,,Молоді Черкащини" сформувався з недавніх випускників університетів. Були вони молоді, амбітні, сповнені надій, товариські, доброзичливі. Коли треба, – згуртовані. Не пам'ятаю жодного випадку інтриганства...

...От ще картинка: через відчинене вікно регулюю далекомір фотокамери. Потім заряджаю касету і навскидку роблю кілька знімків – Василь і Жанна, як правило, є для мене моделями під час випробування проявників, плівки, оптики. Саме ці фотографії склали основу моєї фотоколекції щодо Симоненка. А також ті, які робилися у спільних відрядженнях, на пікніках та за святковим столом.

Іноді мене запитують: ,,А ти знав уже тоді, що Василь – геній?" ,,Аби ж я знав... ", – відповідаю.

Хоча слід зауважити, що у нашому спілкуванні був період, коли Василь уже виявив себе як непересічний поет. Ми – його співробітники, товариші – усвідомлювали, що у нього дар Божий. На жаль, саме тоді я не часто фотографував його. Так склалося.

Не можу стверджувати, що ходив у близьких друзях Василя Симоненка. Були в нього й ближчі – університетські товариші, побратими в літературних колах. Втім, моє трирічне спілкування з ним – теж чогось варте.

...Ми заприятелювали відразу після знайомства. Можливо, спрацювала спільність поглядів з багатьох питань. Безумовно, перевага Василя була безперечною. Він був старший, досвідченіший, мав аналітичний розум. Я завжди дивувався його здатності логічно поєднувати окремі суспільні явища та зі строкатої мозаїки інформації про події сьогодення вилущувати суть. І все це образно, з гумором. Коли ми з ним залишалися удвох десь у відрядженні або за чаркою, то поринали у ,,безкінечні" бесіди. Про що? Про все на світі: про політику і економіку, історію та мистецтво, науку та поезію, і навіть про секс, правда, тоді – в 60-ті – це слово майже не вживалося. Спілкування з Василем було невимушене, приносило задоволення, відчуття духовної близькості.

Без перебільшення скажу – вплив Симоненка на формування мого світогляду був великий, і я вдячний Долі за те, що вона звела мене з такою людиною.

Що ж, мабуть, достатньо самих слів, нехай далі говорять і фотографії. Аби ж я знав, що поруч – майбутня гордість української поезії, вони були б різноманітніші, якісніші, і їх було б значно більше.

(Осадчий Ігор. Три роки поруч: фотоальбом. –

Черкаси, 1998. – С. 6 – 7).