А МИ, ДІТИ, РОСЛИ

І. Цьохла, однокласник, 1973 р.

Промайнули роки; ми старіємо, частіше торочимо про немочі, все частіше бачимо уві сні Батьківщину. Рідні села Єнківці, Біївці, Тарандинці, села, де минуло наше дитинство.

Так вже було призначено нашому поколінню тридцятих років на¬родження, щоб перший урок у школі почати не за шкільним дзвони¬ком, а під вибухи снарядів, постріли гвинтівок і торохтіння автоматів.

...Спочатку наші, радянські солдати вдень і вночі перепливали річку Удай і прямували через Єнківці, Гороб'ї, Бієвці на Схід – коли пішки, коли верхи, коли стрункими колонами, а коли юрбою. По¬перед колон гнали худобу, аби не дісталася фашистам. Ціла кінна дивізія зупинилася на відпочинок у лісах коло Удаю, в сподіванні зібратися з силами, рушити далі і розірвати кільце оточення, яке ще не надто щільно відгородило їх від головних з'єднань. Осідлані коні блукали по лісах і перелісках навколо наших сіл. Ми, хлоп'яки, ще не надто розуміли, що саме відбувається і бігали по селах, як навіжені: все, що відбувалося навкруги, нас не стільки лякало, скільки збуджувало.

...Багато хто з односельців-полонених повернувся з Хорольської ями. Та ненадовго повернувся; скоро всіх чоловіків, спочатку єнківщан, потім бієвщан, хто повернувся з полону і хто лишився з різних причин вдома, викликали до Лубен: нібито видати документи з ні¬мецькою свастикою. Викликали – і більшість так і не повернулась: кого кинули до гестапо й потім розстріляли, а решту відвезли до Німеччини.

Школу, клуб і бібліотеку позаймали під поліцейські дільниці. Декілька родин вчителів, лікарів і сільських активістів подалися з обозами і чередами худоби на Схід; та війна їх наздогнала, і хто пішки, хто на возах повернулися у села.

А ми, діти, росли. Накотила осінь, за нею зима. Здавалося, у ві¬чний морок запропала весна – радість земна. Але вона таки прийшла, і дерева у садах розквітнули, і земля вкрилася ніжними травами, і птахи загомоніли і заметушилися біля своїх гніздечок. Навіть якось дивно було: ось же, ворог плюндрує нашу землю, вбиває, катує, тягне в неволю наших односельців, а весна не забарилася, прийшла як за розкладом...

Весна кликала до землі, а руки в матерів були лише одні – на все про все. То ж діти почали брати на себе чималу частину роботи. І матері дивувалися золотим рукам синів чи дочок. Діти працювали майже на всіх роботах – а що поробиш, коли села збідніли на дорослих трударів.

Та якось селом пішла чутка, що повернулась з евакуації вчителька. Поліцаї навіть виділили їй у шкільному домі кімнату під житло, а по¬тім і школу вивільнили. І ось наприкінці осені ми зібрали в полотняні торби залишки зошитів, а в кого були, то й книжки, і подались до школи. Так що ми з Василем Симоненком, хоч в сусідніх селах (він у Біївцях, я в Єнківцях), та пішли до першого класу одночасно ще при німцях.

Щільніше звела нас з Василем доля вже після того, як прогнали фашистів. Так вийшло, що в 1947 році ані в Єнківцях, ані в Біївцях не набралося трьох десятків дітей для заповнення п'ятого класу. Під¬літки подалися до Донбасу, вугілля добувати; дрібніші працювали в господі, пасли худобу, косили сіно та доглядали ще молодших, зовсім маленьких дітей. Ось тоді бієвські п'ятикласники разом з вчителем, Андрієм Федотовичем Махинею, прийшли до Єнківської школи.

П'ятий клас ми провчилися у Єнківській школі. Василь на уроках раз у раз дивився до мене в зошит, підказував, або знаходив у книзі відповідні правила правопису і давав мені перечитати. Що казати, важко в мене йшло. До п'ятого класу я взагалі не мав підручника та й до школи бігав, лише як упораюсь з домашніми справами, переважно взимку; з уривків занять, та без книжок, користі не надто...

Наш улюблений директор, Федір Васильович Барабаш, писав, що ми прийшли до нього у Тарандинську школу після закінчення семирічки. Приблизно так і було; в Єнківцях до шостого класу при¬йшли нас всього дев'ятеро, решта ж в 1948 році пішла навчатися до Тарандинської школи. Я не ходив до школи взагалі: холодна зима і недуга примусили мене взяти на рік перепочинок.

У класі, де вчився Василь, всього шестеро було його однолітками; решта – помітно старшими: бієвщанин Василь Бойко, Микола Цьохла і Василь Тароненко з Єнківців. Майже зовсім дорослими були Андрій Улитко і Г. Міченко з села Остапівка.

До школи і додому бієвщани і єнківщани ходили разом. По дорозі з Тарандинців, особливо взимку, йшли щільною юрбою – так ніби тепліше. А ось коли завірюха не шмагала в обличчя або відлига на кочувалася, то розходилися по дорозі. Незрідка починали сніжками кидатися. Василь жваво ліпив сніжки; кидав здебільшого так, щоб не помічали, хто саме кидає, і досить влучно. Добре пам'ятаю, як бринів його дзвінкий голос, як чувся веселий сміх, якого так і тягнуло під¬хопити. Він не особливо виділявся на зріст, чи статурою, чи одягом. Але дуже помічалася гострота розуму, а що відносно слова то Василь був неперевершеним.

У бієвщан була ще особлива справа: очерет. Ледь-ледь болото за¬мерзне, починають очерет різати і у двори тягати. Очерет – це і дах на хаті, і паркан, і добре паливо. Пам'ятаю, що Василь ще до занять обов'язково зо два рази у плавні по очерет зганяє. А там вже час і до школи, а дорога не близька – від Біївців до Тарандинців, від хати до школи, всі десять кілометрів відкрокуєш.

...Як хворів Василь – а особливо довгою була хвороба у дев'ятому класі, восени, – то, певне, особливо сумував за дідусем Федором, який невдовзі до того пішов з життя. Федір Трохимович Щербань був Василеві і за друга, і за батька, і був найголовнішим вчителем чоловічих обов'язків.

...В 1962 році у Сімферополі мені довелося зустрітися з Андрієм Федотовичем Махинею. Він був тоді інспектором обласного відділу на рідної освіти. Пригадали минуле, до речі, й той диктант з п'ятого класу; засоромився та визнав, що й досі пишу з помилками. Вчитель засміявся, пожартував, що, мовляв, кваліфіковані друкарки і врешті додав, що вчитися ніколи не пізно.

Зайшла розмова і про Василя Симоненка. Андрій Федотович сказав, що Василь тяжко хворів, що вони зустрічалися у Криму, довго розмовляли про літературу, про поезію, здебільшого – про вірші само¬го Василя. З якимось неочікуваним болем старий вчитель казав: ,,По¬мер Василь, наш земляк; а йому судилося велике майбутнє. Він і від природи був надзвичайно здібний, і працював над собою без упину".

Важко зітхнув і додав: ,,У нього багато було написано, та лиши¬лось ненадрукованим. Та, напевно, і не надрукував би він це ніколи".

І знову зітхнув.

(Симоненко В. Зажинок. –

Черкаси, 2011. – С. 438 - 440) .