ПЕРШІ КРОКИ

Спогади мами В. Симоненка
Ганни Федорівни Щербань

Кажуть, що для матері її дитина завжди найкраща. Може це й справ¬ді так. Пригадую, що мій Василько в ранні дитячі роки у своєму розви¬тку випереджав своїх однолітків. В чотири місяці у нього прорізались перші зубки, в рік він вже добре ходив і знав чимало слів. Мав добру пам'ять. Бувало йду вулицею, він спокійно сидить на руках. Тільки наближаємось до свого подвір'я, чотиримісячний малюк повертає го¬лівку, ніби промовляючи: ,,Сюди несіть мене, мамо, ось наше подвір'я".

...Було це в жовтні 1937 року. Василькові йшов тоді третій рік. Пішли ми з ним до мого двоюрідного брата Якова Петровича Щербаня. Він побудував нову хату і збирався переселятися туди з сім'єю. Як на той час хата була гарна. В хаті було побілено, вікна пофарбовані білою фарбою, а двері білою і блакитною. Долівка помазана жовтою глиною.

– Гарно у вас, – сказала я дружині Якова Марії Михайлівні.

– Гарно то гарно, – подав голос мій Василько, – а хліба нема.

– Ой, є хліб, Васильку, є, – заметушилася тітка Марія і пригос¬тила його смачним пирогом з сушкою.

В три роки Василько почав опановувати грамоту. Вивчив літеру ,,О". Добре запам'ятав її. А коли йому показали літеру ,,С", то він ска¬зав, що це недописана ,,О". І теж запам'ятав. Літера ,,Б" означала ,,О" з хвостиком, ,,Д" — це ,,О" з ногами. Так за літерою ,,О" він швидко вивчив всю азбуку.

В 4-5 років Василеві довірили пасти свиней. Було в нас тоді дві хрюшки: біла і ряба. Жене він їх під гору на Скаржинівщину (урочи¬ще поблизу нашої хати) і приказує:

– Ти, лябенька, іди доліжкою, а ти, біленька, іди за лябенькою, не повелтай...

Минуло небагато часу, коли дивлюсь, моя біленька свиня риється на сінокосі у Кир'яненкового Сашка, сусіда. Василька ніде не видно. Стала я його гукати, а він гуляє з дітьми у сусідів Сиротюків.

– Васильку, чому ти покинув свиней і гуляєш? – питаю я.

– А що? Свиня пішла до Сашка і я пішов до Сашка, – відказує Василько.

А коли Василь став поетом, написав вірша ,,Мій родовід"

Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в'язь:
В одного – прапрадід став лордом,
В іншого – прадід князь.
Я вами гордую, панове,
Бо я – знатніший од вас
Звиняйте за грубе слово —
Я з вами свиней не пас!

Малого Василя все цікавило. Над усе він любив слухати мудру розповідь діда Федора про історію України: про Запорізьку січ, коза¬ків, про Байду, султанів. Багато знав і розповідав йому дідусь.

...Рівно два роки німці були у Біївцях. 19 вересня 1941 року вони вступили в село і 19 вересня 1943 року їх вигнали. В роки окупації в Брянських лісах, які підступали до нашої місцевості, на болотах та островах базувались партизанські загони. Заходили вони і в село, особливо, коли річка Удай і болото замерзали.

В нас на подвір'ї стояла клуня. З боку болота плетінь у клуні був проламаний, і партизани там переховувалися. В стрісі вони ховали зброю.

Війна вже крокувала на Захід, а зброя лишилася в клуні. Ось на неї і натрапили, граючись, малі бешкетники – Василько і син брата Якова Льоня. Хлопці є хлопці. Захотілося постріляти. Діс¬тали зі схованки нагани і пішли на болото. Я і дід Федір в той час були на роботі.

З болота почулись постріли... Сусіди кинулись туди і побачили двох маленьких стрільців – Василя і Льоню. Відібрали у них зброю, а їх самих привели додому.

Ввечері приходить до нас сусідка Параска Щербань і розповідає мені і дідові Федору про цю пригоду. Ми дуже розхвилювались. Та, дякуючи Богові і добрим людям лиха не сталось.

Пішов Василько до школи у перший клас. Треба було дати йому палички, щоб вчився рахувати. А я дала синові не палички, а велику білу квасолю. Думала, буде йому зручно. Походив мій синок до школи з квасолею днів три, а потім приніс її додому і каже мені:

– Мамо, нате вам квасолю, вона потрібна в борщ, а я й так вмію добре рахувати до ста.

А вмів він не лише читати і рахувати. З малим Василем можна було поговорити, як з дорослим. Він все глибоко розумів, все зважував по дорослому і був цікавим співбесідником.

З самого дитинства, ще до школи, в нього був хист до складання ві-ршів. А ще дуже любив розповіді діда Федора і захоплювався літаками.

Бувало, обідає, а тут чути гуркіт літака. В ту ж мить Василь кидає ложку на стіл і прожогом вибігає на подвір'я. В п'ятирічному віці він склав вірша:

Я – маленький льотчик,
Я зроблю літак.
Полечу до Сталіна
Й скажу йому так:
Я маленький льотчик,
Товариш Кокінак...

Я думала, що мій Василько стане льотчиком. Та йому судилася інша доля. Дідова наука, дідове виховання не пропало марно. Любов до України, до її народу, до її історії і культури перемогла.

(Симоненко В. Зажинок.–
Черкаси, 2011. – С. 430 - 432).