Спогади вчителів та однокласників

МАРІЯ ОСТАПЕНКО,
класний керівник Василя Симоненка

Василь Симоненко початкову школу закінчив у рідних Біївцях. Рік навчався у сусідньому селі Єнківцях. А вже з шостого класу ходив у Тарандинцівську серед¬ню школу. У дощ і в сніг, у мороз і спеку кожного дня до¬лав дев'ять кілометрів до школи і назад. Дорогою складав вірші, а потім читав їх друзям. Вчився не заради оцінок. Го¬ловними було – здобути знання. Не любив виділятися з-по¬між інших учнів, не випинався. Ненавидів підлабузників.

В дитинстві захоплювався літаками. Почує, бувало, гудін¬ня мотора і довго вдивляється в блакитну далечінь. Але пере¬міг потяг до поезії. Вчителька української мови і літератури була його наставником і рецен¬зентом перших поетичних вправ. Василь завжди слухав її уважно і з усього було видно, що до складання віршів ста¬вився дуже серйозно.

Марія СИДОРЕНКО,

вчителька української мови та літератури,

керівник шкільного літгуртка

Про Василя Симоненка, колишнього учня Тарандинцівської СШ, лицаря української поезії сказано і на¬писано дуже багато. Він цього заслужив,хоч прожив коротке життя.

Усі, хто його навчав і виховував, хто спілкувався з ним, уже в шкільні роки бачили у ньому іскорку таланту, яка інколи освічувала його. Здається, він був таким, як його товариші, а од¬ночасно і не таким. Відрізнявся сер-йозністю, замріяним поглядом, зосе¬редженістю.

Писати почав рано, але про свої вірші нікому не говорив, хіба близьким друзям. Одного разу на заняття літ¬гуртка його товариш приніс вірш і не сказав, що це написав Василь Симоненко. Василь сидів і мовчав. Літгур¬тківці слухали уважно, вірш всім спо¬добався і вирішили надіслати його до дитячої газети ,,Зірка". Василь згодив¬ся. Так і зробили. Відповідь не забарилася. Вірш був над¬рукований, а Василеві, як учаснику конкурсу, прислали привітання і кілька картинок-балів.

Звичайно, Василь був задоволений і довго зберігав цьо¬го листа з редакції. Взявся серйозніше за складання віршів і на кожне заняття гуртка приносив свої нові твори. У старших класах це уже було у нього серйозне захоплення, а може, й проблиском таланту.

Василь ТАРАНЕНКО,

однокласник

Я був старший від Василя Симоненка на три роки. А хо¬дили ми до одного класу у Тарандинцях через те, що при німцях навчання не було. З нашого краю ходили три Василі і Микола. Четверо друзів. Микола Цьохла і я з Єнківець, а два Василі: Бойко і Симоненко з Бієвець. До Єнківець 4 км, до Бієвець – 7. Ходити далеко.

Післявоєнні зими багатосніжні і холодні, але ми і одного дня не були на квартирі. Бігли додому, бо треба було допомагати по господарству. Я – круглий сирота, жив з мачухою, доброю жінкою, Василь Симоненко теж ріс без батька. Його заміняв йому дід.

Дід був на всі руки майстер: швець і кравець. От пошив ялові чоботи Василеві. Сам вичинив шкіру і пошив. Була весна, Василь забрідає у найглибшу калюжу і гордиться: ,,А вони в мене не промокають!" Я ходив у ,,ризових", але не ризикував, щоб не намочити ніг.

У чому ходив Василь пам'ятаю, як зараз. Влітку-брезентові туфлі, штани чорного кольору і біла у смужку сороч¬ка – дід пошив. А взимку – чоботи ялові, довгі, аж за ко¬ліна. Халяви високі, тому ні снігу не набирали, ні води не пропускали. Було галіфе темно-синього кольору, піджак на ваті, картуз – все пошив дід.

Після війни важко було. Писати ні на чому,тому вчи¬лись не дуже.

Точніше – хто як. Багатьом не доставало підручників.

Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з по¬яснень вчителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уроках посидить – напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує. Хлопці ми були веселі.

Василева мати пекла пироги із солодкою квасолею, ка¬линою, буряком, інколи з сиром, то він часто було їх брав у школу. Завжди розділить на чотирьох. Смачно було. У школі Василь виступав на всіх олімпіадах з гуманітарних наук. Був веселий, розповідав анекдоти, вірші. Але у само-діяльності участі не брав. Співати не вмів. Любив найбіль¬ше історію і українську мову та літературу. Цей предмет викладала Марія Йосипівна – класний керівник, душевна людина. Була у Василя шкільна симпатія – Люба Назарець.

Пам'ятаю йшли ми з екзаменів навесні. Сіли на траві бі¬ля озера. Підкурювали трохи. Василь не курив тоді. Почи¬тав нам вірші і рецензію з журнала ,,Дніпро", куди посилав свої вірші. Це було закінчення школи. Після з Василем вже не зустрічався. Одне знаю: Василь матір і діда дуже любив і дуже піклувався про них усе життя.

(Відлуння Василевого Різдва. –

Полтава, 2004. – С. 37 - 40).