Микола Рачук

З РЕГІСТРІВ ,,ЕВЕРЕСТУ ПІДЛОСТІ

(Уривки)

...На мене накочуються недремні спогади: вони уривчасті, можливо, позбавлені системи і хронології, за що я прошу вибачення у читача, та якщо в них є цінність, то вона одна: у своїх підвалинах не мають фальші.

У день похорону (я не знав, що Василя вже немає) відпросився у стар-шини роти і дорогою зустрів Миколу Негоду, який і повідомив мене про цю страшну новину. В будинку вчителя, де стояла труна з тілом Василя, було людно. Лунала урочиста сумна музика. Біля труни стояли в чорному мати Ганна Федорівна, дружина Люся, родичі. З обох боків труни – почесна варта. Хтось завів мене до окремої кімнати. Там була купка незнайомих мені людей і серед них висока струнка молода білява жінка. Вона курила. Вона пов'язала на руку чорну пов'язку (потому мені сказала мати Симоненка, що то була Алла Горська). Вона приїжджала ще коли Василь був живий і написала його портрет в образі Георгія Побідоносця. Я стояв у почесній варті біля того, хто вдихнув у серце моє нове духовне життя, хто повірив у мене. Якесь темне передчуття не просто втрати, а втрати чогось більшого, ніж саме життя, таке відчуття, що переді мною зачинилася якась таємна брама, за якою буяло сяйво, а мене огорнула страшна безпросвітна темрява. Я і нині не можу пояснити того стану. Той, хто іще зовсім недавно намагався відчинити переді мною ту браму (він опікувався мною по-батьківському, лише йому я міг довіритись із усіма своїми болями уповні), відійшов, було так, ніби я осиротів. І коли я стояв у почесній варті, перед моїми очима крізь непросвітну темряву знову з'явився він. Я побачив його у порожньому храмі, де було нас лише двоє. Він стояв на кафедрі: високий, дуже високий. Такий високий, що його голова майже сягала склепіння височенного храму. Довкола нього сяяло і сам він ніби сяяв. Я сказав – ніби – і так воно було, бо того сяйва я не бачив. І хоча його не бачив, воно було присутнє. Його присутність супроводжувалась у рухах рук, в яких він тримав величезну сяючу книгу. Він поклав її на якийсь несяючий столик і розкрив її. Розгортаючи її, він дивився на мене, а я стояв посеред великого храму у напівтемряві. Та напівтемрява нагадувала кінозал під час демонстрації фільму. Нагадувала вона, та темрява, віддалено процес демонстрації фільму, бо випромінювання не відбувалося. Випромінювалося лише від того місця, де знаходився він, і було тихо. Було так тихо, що я мимоволі оглянувся. В храмі я один. Я один, і лише він – на кафедрі. Він стояв із розкритою величезною книгою і, дивлячись прямо мені в очі своїм смолянистогарячим поглядом, який досягав до самого дна серця, сказав: – А зараз я тобі прочитаю, – він сказав лише ці слова. Більше я нічого не чув, лише ці слова промовлені ним із осяяної катедри з сяючою книгою, і сон мій обірвався... Мене розбудили ,,на караул"...

Потім ми взяли на плечі труну, і в білій чорноті попливла вона. Так, вона пливла, бо ваги її я на плечі не чув. І не пам'ятаю, як опинився в автобусі поруч з Миколою Вінграновським. Про нього мені розповідав Василь і, як не дивно, бо пелена трагедії не покинула мене, все ж мені дещо розвиднилось. Ми навіть із ним розговорилися. До речі, він казав, що в журналі ,,Зміна" має бути його добірка віршів. Я пізніше придбав той журнал і досі пам'ятаю ту сторінку, де він втікав від міщан ,,хоча б у слові", і ,,фіолетовий від злості ножами серце обіклав". На цвинтарі над могилою, серед інших промовців найбільш запам'яталася промова Івана Дзюби. Гаряча, вона виливалася на непокриті голови і ніби зігрівала, бо сонце стояло геть над горизонтом і сіверко холодно ворушив Василеве чорне волосся. Уривки фраз доносили до мене якусь потаємну надію на те, що настане скоро час і Василеві твори стануть надбанням усього народу, що, до речі, нині ствердилось, потім я не помітив, як над насипаною свіжою могилою ми залишилися із Миколою Вінграновським лише вдвох. Я не чув ні вітру, ні холоду, мої ноги мов прикипіли до землі, де щойно стояла труна з його тілом. За нами двічі посилали, бо автобус не може чекати, а ми все стояли. Стояли мовчки. Я стояв по один бік могили, Вінграновський – навпроти. Що роїлося тоді в моїй голові – не пам'ятаю. Просто мене до того місця ніби щось прикувало. Ніби я на щось ще чекав, ніби надіявся на якесь диво. Та дива не сталось, і ми з Миколою таки пішли, і я ще кілька разів озирнувся. Мені все здавалося, що він, як то було зимного дня у центрі Черкас, коли він проводжав мене до автобуса, оглянеться за мною, високий, у чорній високій смушевій шапці і помахає на прощання. Та дива не сталося. Лише той самий сніг...

(Рачук М. З регістрів ,,евересту
підлості" // Буковинський жур-
нал. – 2010. – № 2. – С. 69-70).