В ті роки панував чи то строгий, чи бюрократичний порядок: щоб потрапити на роботу до республіканської газети, потрібна була рекомендація вже відомого журналіста. Мені особисто, наприклад, таку рекомендацію давали відомий на Україні журналіст і редактор Микола Кіндратович Білогуров і колега Костянтин Партенович Кухалашвілі.

Після столичного дзвінка я одразу зайшов у невеличку кімнату "Молодь Черкащини", де потів над рукописом Симоненко.

– Чи не переб'ю творче горіння? – запитав його, привітавшись. – Може, зайти пізніше?

Симоненко скривився, неначе кислого з'їв:

– Яке там в біса горіння? – пробуркотів він. – Тлінням і то не назвеш, бо пишу за планом, на замовлення.

Що це таке, творчим працівникам відомо. Писати на замовлення гірше, аніж їсти кисле або смердюче. Інша справа, коли тема, її сюжет народиться в твоєму серці, коли ти гориш задуманим, живеш ним, коли виносиш сюжет, як мати виносить дитину, тоді і пишеться легко, і сам не знаєш, звідки беруться прекрасні слова, о́брази і ти неначе ложкою їси.

Трохи поговоривши про се-те, я сказав Симоненку:

– Є вакансія кореспондента "Робітничої газети". Рекомендацію дам я.

Симоненко вивчально глянув на мене, скупо посміхнувся, кивнув головою знизу вгору, недовірливо кинув:

– Це правда?..

Пославшись на розмову з Семеновим, я випустив на Василя всю обойму задуманої тиради. Говорив про перевагу кореспондентської роботи над тими, хто закупорюється в кабінетах. По-перше, ти сам собі господар в області, ніхто тобою не командує. Виконай редакційне завдання за день чи хоч за годину, і хоч на тиждень пірнай у творчі хвилі, віддавайся літературі. Щоправда, безтурботного, солодкого життя йому не обіцяв.

Хоч Василь це і сам добре знав, але я натякнув, що кореспондентський хліб гіркий, що доведеться жити поміж наковальнею і молотом, часом ходити по лезу бритви, але все ж таки творча воля. Відповідальність величезна, але вона не страшна, коли служиш правді і лише правді, справедливості, об'єктивності, служиш трудовому народу.

– Гаразд, – неохоче відповів Василь, іронічно посміхнувшись. – Я подумаю. Але моєму начальству про цю розмову поки що ні слова!..

Днів через три я щиро подякував В.А.Симоненку за його згоду, повідомив про це О.А.Семенову і відіслав йому рекомендацію. Невдовзі Симоненко був затверджений кореспондентом "Робітничої газети".

Відтоді ми ще більше зблизились. Ділилися творчими планами, інколи разом їздили у відрядження. Хоч поет і мав непоганий досвід роботи, але я помічав – газета для нього справа обтяжлива. Хотілося цілком віддатися поезії, але вона на першій порі хлібом не нагодує. Без роботи в редакції не обійтись. І не лише з матеріальної точки зору.

Нерідка згадували зустрічі з Іваном Ле, на одній з яких він говорив, що для молодого літератора робота в редакції газети – це школа пізнання життя. Таких знань не дасть жодна академія. Але коли журналіст відчуває, що набутих знань вже досить для написання серйозного літературного твору – кидай газету, бо вона перетворюється в болото, яке може засмоктати тебе і твій талант. Отож, сідай і пиши.

– Еге-е, – журливо промовив Симоненко. – Сядеш, коли у сіромах стільця немає...

– Він мав на увазі матеріальну базу.

Я знав Симоненка як людину, яка постійно думала, дерзала, уміла слухати, виловлюючи в цих розмовах перлини народного слова, рідкісні поговірки. Кожне нове яскраво-образне слово, почуте десь у вагоні чи клубі або й на ярмарку, викликало у нього почуття радості. "Це мої новинки-перлинки, моє багатство", – говорив він. І залишившись на самоті, почуте записував до блокноту.

Під час спільних відряджень Василь Андрійович не раз цікавився моїм особистим життям-буттям, починаючи з босоногого сільського дитинства...

Після кожного відрядження Симоненко збагачувався, – як сам не раз хвалився, жартуючи, – повною торбою тем, сюжетів для кореспонденцій і поетичних творів. Таку «зброю» він накопичував не для того, аби стрельнути вхолосту. Якщо вже «стріляв», то прямо в десятку...

.. На моєму робочому столі постійно лежить синенька книжка Симоненка "ТИША І ГРІМ". На ній теплий, щирий автограф автора з добрим побажанням. Мені ця книжка дорога ще й тим, що вона з числа... перших, сигнальних примірників. На ній дата: 11 жовтня 1962 р. А мені здається, що усе це було вчора, зовсім недавно...

... Таким я бачив і знав Василя Симоненка учора.

Таким я бачу і знаю його сьогодні, бо він залишився в моєму серці на все життя.

Дивлюсь, думаю, сумую. Дуже шкодую, що на небі української літератури передчасно згасла така яскрава зірка. Як не сумувати, коли на ниві України передчасно зів'яла брунька, і не встигла розквітнути чарівна квітка, якою б милувався увесь світ.

1988 рік

( Холодний Яр. – 2009. – №2. –
С.82-88).