Лілія Шитова

Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ
(Уривок)

Із Василем Андрійовичем Симоненком ми познайомилися в непростий для мене в особистому плані час. У 1959 році було ухвалено рішення про створення в Черкасах обласної молодіжної газети, в якій я мала обійняти посаду відповідального секретаря, а тим часом займатися підготовчою роботою – добирати людей, ,,заготовляти" матеріали. Однак вихід газети відкладався й відкладався. Мене тимчасово направили в обласну газету ,,Черкаська правда" власкором. Не припинялася й підготовка до випуску молодіжної газети.

Василь працював у відділі культури редакції, часто виступав у газеті з рецензіями на нові кінофільми і театральні постановки, писав про проблеми у мистецтві й культурному житті області. Така людина в ,,молодіжці" була конче потрібна і я почала обережно вести з ним розмову на цю тему.

Говорити було нелегко, оскільки і ставки і гонорар в моло¬діжній газеті мали бути нижчими, а він навіть квартири ще не мав. А вже був одружений, мав сина Олеся, забрав до Черкас і свою матір Ганну Федорівну. Про все це ми говорили досить відверто. І все ж Василь сказав: ,,Ви так зі мною говорите, що відмовлятися якось незручно. Я подумаю". Він подумав і... написав заяву. Було це в серпні 1959 року, а газета почала ви¬ходити в лютому 1960-го.

Скажу чесно, його слова ,,ви зі мною так говорите..." мені довго муляли. Ми ще не знали, як складеться у новому колек¬тиві, й дуже не хотілося вчинити такій совісній людині гірше. А тим часом ми все таки не втрачали надії і готувалися до виходу ,,молодіжки". Вивчали підшивки районих газет, відшукуючи автуру, у відрядженнях звертали увагу на кадри. Та й самі молоді журналісти приїжджали до нас, писали листи. Готували й матеріали, і коли газета почала виходити, у редакційному портфелі вже дещо було. Почав формуватися колектив май¬бутньої ,,Молоді Черкащини".

Написані й організовані матеріали ми давали читати один одному, з тим, щоб відібрати найсуттєвіше, розуміли, що з перших номерів у газети має з'явитися ,,своє обличчя". Я написала нарис ,,Меланка" – про молоду дівчину зі Шполянського району, яка, сама ще підліток, виховувала шестеро молодших братів і сестер. Меланчина мама померла під час пологів, а батько залишив сім'ю – пішов слідом за мачухою, якій чужі діти здалися надмірним тягарем. Меланка ж кате¬горично відмовилася віддавати братів і сестер до дитбудинку. Залишила школу і стала виховувати їх сама.

Нарис був у Василя, коли до нього зайшов власкор ,,Ком¬сомольской правды". Він зацікавився ,,Меланкою" і попросив згоди надрукувати нарис у ,,Комсомолці". ,,Треба спитати у автора", – відповів Василь. ,,Автор", звісно, не погоджувався, вболіваючи за свою майбутню газету. І тут Василь знову вразив мене: ,,А може нам варто поклопотатися не про себе, а про Меланку? Для дівчини ж буде краще, коли про неї напише со¬юзна газета. Тоді й влада на її проблеми зверне більше уваги..."

Словом, ,,Меланчина" доля була вирішена. На нарис, незабаром опублікований в ,,Комсомольской правде", надійшли сотні відгуків. Теплі листи з пропозиціями про допомогу написали Меланці люди з усіх усюд країни. Заворушився і райком комсомолу, поактивнішали місцеві органи влади.

Перед виходом газети до Черкас прибув представник ЦК комсомолу Віктор Близнець, згодом – відомий письменник. Із Василем він разом вчився в університеті, й зайшов до нього. Приїхав Віктор з насторогою – в ЦК надійшла інформація, що редакцію в Черкасах формують повністю з людей, які жодного дня не працювали в газеті й ніякого відношення до журналістської професії не мають.

Василь його заспокоїв, мовляв, інформація точна, але застаріла. В списку, врученому нам в обкомі комсомолу, дійсно не було жодного журналіста, але тепер майже весь штат комплектувався молодими професіоналами.

,,З погляду на прізвища в списку, не знаю, як це вам вдало¬ся", — дивувався Віктор.

Дуже просто. Ми розмовляли з ,,кандидатами" чемно, давали їм завдання підготувати матеріал для газети – і людина сама переконувалась, що це не її амплуа, відмовлялася.

Всі нові кандидатури були узгоджені з обкомом комсомолу і в обкомі партії. Зі ,,старих" залишилися ті, хто буквально марив газетою. ,,Треба ж людині дати шанс, коли вона дуже того хоче. З ,,дуже хочу" завжди люди виходять", – вважав Василь і тоді, й пізніше, і, здається, ніколи не помилявся.

До речі, Жанну Біличенко, нашу яскраву колежанку, ми запросили на роботу, ледь прочитавши її листа: ,,Коли вже, зрештою, вийде ,,Молодіжка"? Дуже-дуже хочу в ній працю¬вати". ,,Гадаю, ця дівчина нам дуже-дуже підходить", – з гумором прокоментував листа Василь.

Згадується і такий випадок. Ми вже випустили перший номер газети (програмну передову статтю ,,Здрастуй, юний друже!" до неї написав Василь), а питання з приміщенням не було розв'язане. Йдемо з роботи гуртом, задоволені – газета, про яку мріяли, ось вона, в руках, пахне свіжою друкарською фарбою, та водночас трохи журно – навіть власного приміщення не маємо. А наш, нещодавно затверджений редактор, Григорій Володимирович Суховершко, нахиляється, піднімає із землі учнівську ручку зі шкільним пером і, з гумором, каже: ,,Ну, ось і перше майно у нас вже є!" Василь тут же підхоплює: ,,Та ще ж і яке! ,,Стило"! А ,,стило" – це ж найголовніше для нас!" А мені тихенько каже: ,,Не беріть в голову! Все влаштується!"

Отак просто розрядив обстановку. Опісля ми вже не звер¬тали ні на що уваги, весело, з гумором, ходили з приміщення в приміщення, аж поки нам не виділили будиночок напроти ,,Черкаської правди". А тоді мене таки мучило сумління, що зірвався Василь із ,,обжитого" місця і потрапив разом з нами в таку ха¬лепу. Ото ж і запам'яталися найперші Василеві уроки – бла-городства, обов'язковості, витримки. Я б так сказала – уроки Симоненківської етики, його простої й мудрої життєвої філософії. Філософії творення добра, уваги і любові до людей, якою він завше керувався і в своїх вчинках, і в публіцистиці, і в громадян¬ській поезії.

Ось так буденно і в той же час непросто все починалося. Психологи виділяють три види спілкування на роботі – функціональне, комунікативне і особистісне. Головне – кому¬нікативне. У нас же вони щасливо поєднувалися. Щодо функ¬ціонального, то був непорушний закон – трудові обов'язки виконувати бездоганно: газета перш за все. Комунікативне ж і особистісне спілкування розвивалися на основі щирості, від¬вертості, доброзичливості і взаємодопомоги.

Приязній атмосфері в колективі багато в чому сприяло й те, що всі ми були книгоманами, читали все, що з'являлося нового, зразу ж обговорювали прочитане, ділилися враженнями. На знання ми всі були пожадливими, а оскільки наші фінансові можливості набагато відставали від потреб, щедро ділилися здобутим. І Василь тут не був винятком.

У рекомендації йому в липні 1960 року я писала: ,,Симоненко систематично працює над собою, дуже багато читає, завжди одним із перших знайомиться з новинками літератури".

Звісно, все, що ми читали і обговорювали в той час, не запа¬м'яталося. Адже відбувалися запальні наші дискусії на цю тему мало не щодня. Може, не завжди були ми об'єктивними й спра¬ведливими в своїх оцінках. Бо, як не парадоксально, найприскіпливіше ставилися до творчості тих, кого цінували. Аякже! Об'єкти захоплення мали бути бездоганними! І насамперед вимогливим до прочитаного був наш Василь. Гадаю, все це не в останню чергу впливало на формування особистості кожного з нас.

Є така східна мудрість: ,,Потяг душі породжує дружбу. Потяг розуму породжує повагу" (,,Гілки персика"). Це ніби трішечки й про нас, ,,молодіжників" того часу.

(Шитова Лілія. Я воскрес, щоб із вами

жити. – Черкаси, 2005. – С. 3-6).